» Статті © Мар'ян Коцан » 23 вересня 2015 року

Зміни до цивільного процесу або Back to the USSR

05 травня 2015 року у Верховній Раді України зареєстровано Проект Закону "Про внесення змін до статті 33 Цивільного процесуального кодексу України щодо залучення іншого відповідача".

Цим Проектом до ст. 33 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) вносяться зміни за якими суду надається можливість залучати за власною ініціативою іншого відповідача до справи за наявності достатніх підстав.

Перше, що насторожує – це те, що ані чіткого переліку, ані приблизного порядку оцінки "достатності" підстав немає. Отже, це питання залишається цілком оціночним. І те, що для одного судді буде "недостатнім", для іншого може бути цілком. Право на оскарження такого рішення судді для сторін не передбачено.

Далі ще краще.

В пояснювальній записці до Проекту зазначається, що зміни до ст. 33 ЦПК вносяться "з метою уніфікації відповідного положення Цивільного процесуального кодексу України з аналогічними положеннями Кодексу про адміністративне судочинство України (КАСУ) та Господарського процесуального кодексу України (ГПК), в яких, зокрема, передбачено залучення іншого відповідача за ініціативою суду."

З цього напрошується запитання – а може взагалі прийняти один процесуальний кодекс на всі випадки життя? Ось тоді б була справжня уніфікація. Це, звісно, перебільшення, але якось так виглядає зі сторони.

Суб'єктний склад та завдання різних видів судочинства вимагають різного підходу до процедури розгляду справи в суді. Адже не можна досягти різних результатів діючи о один і той же спосіб. Однак автор Проекту, очевидно, над цим не замислювався.

І якщо з порівнянням ЦПК та ГПК ще якось можна миритися (юридична рівність сторін все-таки), то порівняння ЦПК з КАСУ особисто я вважаю абсолютно недоречним.

По-перше, принципово різні завдання кодексів.

Відповідно до ст. 1 ЦПК "Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави".

Водночас стаття 2 КАСУ передбачає, що "Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади".

Тобто, незважаючи на те, що в процесі по КАСУ сторони перед законом і судом рівні, про позапроцесуальну рівність сторін не йдеться. Оскільки, одна із сторін є суб’єктом владних повноважень по відношенню до іншої. Враховуючи таку нерівність сторін, КАСУ передбачає певні гарантії для "ображеної державою" сторони. Наприклад, обов’язок доказування правомірності прийнятих рішень лежить на суб’єкті владних повноважень (ч. 2 ст.71 КАСУ).

Чого і близько немає в ЦПК, де частина третя статті 10 передбачає, що "Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень".

По-друге, по-різному врегульовано принцип змагальності.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК "Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом".

В той час як за КАСУ суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (ч. 2 ст.11 КАСУ). Крім того, по КАСУ суд може за власною ініціативою витребовувати докази. А також, на відміну від ЦПК, в порядку КАСУ суд не "сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи", а "вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі".

Тобто, КАСУ відводить суду роль не тільки відособленого арбітра, а й активного учасника процесу задля досягнення мети адміністративного судочинства – захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади.

Як зазначено вище, ця мета дещо відрізняється від мети цивільного судочинства. Отже, цілком нормально, що процедури і методи її досягнення різні.

По-трете, (як на мене, найголовніше) порушення принципу диспозитивності.

Таким нововведенням наші вельмишановні парламентарі позбавляють позивача права вирішувати, хто на його думку є порушником його цивільних прав і до кого йому слід позиватися. Адже частина друга статті 11 ЦПК гласить: " Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд".

Готуючись до позову, позивач самостійно визначає предмет і підставу позову, відповідача (чи відповідачів) і виходячи з цього формує доказову базу для підтвердження своїх вимог.

Таким "свавільним залученням" суд покладає на позивача додаткові обов’язки – зобов’язує наводити докази також щодо "нового" відповідача. А це потребуватиме додаткових ресурсів часу, а в деяких випадках і грошей. А особливих варіантів у позивача не залишається, оскільки, у разі неналежного ведення справи, позивачу може бути відмовлено у позові. І з наявних потенційних двох відповідачів у нього, "з великої волі суду", не залишиться жодного. Бо існує рішення між тими ж сторонами про той же предмет, яке перешкоджає повторному зверненню до суду з цього ж питання.

В цьому випадку логічно б було надати суду право за власною ініціативою витребовувати докази. За прикладом того ж КАСУ. Однак, це питання автор Проекту залишив поза увагою.

Порівняння з ГПК також , на мій погляд, виглядає сумнівним. Враховуючи суб’єктний склад учасників процесу (по ГПК виключно господарюючі суб’єкти), законодавець по-різному визначив процедуру судочинства. Починаючи з порядку подання позовної заяви, визначення доказів і закінчуючи  наслідками подання заяви, що не відповідає вимогам закону.

В пояснювальній записці до Проекту значиться, що така новела попереджатиме повторне звернення до суду у разі відмови у задоволенні позову. Як на мене, то тут прослідковується обмеження в доступі до правосуддя. Це при тому, що в переважній більшості випадків позивачем сплачується судовий збір, тобто плата за можливість захисту своїх прав

Я переконаний, що доступ до правосуддя визначається правом звертатись за захистом своїх інтересів стільки, скільки особа вважає за необхідне.

На мою думку, у разі, якщо законодавець все-таки дійде висновку про необхідність надання суду таких повноважень, зміни необхідно проводити системно, усуваючи протиріччя між різними нормами одного і того ж кодексу. В іншому разі це може тільки заплутати і ускладнити правозастосовчу практику.

Сui bono?*

До слова, повноваження суду щодо залучення відповідача з власної ініціативи були передбачені в Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1963 року. Повертаємось до народних судів?..

______________________

* Кому вигідно?

Прокоментуй!

Ключові слова: , , , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вгору